Особистісний ріст

Мені б хотілося взнати Ваше думки про всеразлічних місця (у Москві), де Вам одного дня доводилося проходіть психологічні тренінги (на будь-яку тему, в т.ч. із словом “бізнес”…)

Я - дипломований психолог, працюю в спеціалізованій школі, підробляю різними іншими спеціальностями (типа по першому вищому Мехмат дозволяє репетиторство і програмування), але хочеться звести роботу і заробіток воєдино. Про тренерсту подумалося якось само собою, тепер шукаю контору, до якої прилучитися, може, вони самі ще і підучать. Ну або якщо десь у іншому місці вчитися - знати, куди далі орієнтуватися.
Поетому цікаве Ваша думка про той, хто справа робить, а хто фігней страждає з “загальноосвітніх популяризаторських” закладів. Мені відомий лише клуб Синтон Н.І.Козова, куди мені б не дуже хотілося, оскільки з його книгами у мене в деяких місцях непримиренні протиріччя…

Вобщем, історія банальна. Є стосунки з одруженим чоловіком. Вже 6 років. Вже є загальне дитя (трохи більше року). У браку у нього дітей немає. Але самі наші стосунки, що називається, стабільні - що 5 років тому, що зараз, ні в одну, ні іншу сторону нічого не зрушилося. Власне, зрозуміло, що їх треба закінчувати, але у мене не виходить. Виглядає це так: сварка, направлена на розрив, деякий час не спілкуємося, але потім все одно міріамся і все по кругу. Мені так все життя доведеться жити? я не хочу. тому що, якщо в будні усе більш менш нормально, ми майже щодня бачимося, то вихідні, свята, відпустка - болісні, бо проводить він їх з дружиною. Мені на його думку зустрічатися ні з ким не можна (або це потрібно оч ретельно приховувати). Мені він часто причиною такого стану речей називає: а) куди подіну дружину. б) у тебе характер скандальний (я і справді лаюся, але по ОДНІЙ темі - що так продовжувати жити далі не можна). Але якщо інічого йому не говорити, то нічого не міняється. Що робити? терпіти і так все залишити доки само не закінчиться (а якщо не закінчиться? тужливо ж по вихідних одній). Або, якщо закінчувати, то як? Як піти, якщо все одно любиш?

Питання, яке я хочу задати, мені самою здається не зовсім коректним (тобто я можу невірно бачити проблему), проте він дуже хоче задатися. чи
Корреліруєт як схильність до “влюбленію” з першого погляду з невпевненістю в собі у дорослих (дітей і підлітків не беремо)?  Замість слова “влюбленіє” можна поставити і більш подходящєє по ситуації, опісанной ниже.

Поясню, звідки питання: я була на вечірці типа корпоратіва в 250 человтеньк в баальшом ресторані. За 5 годин перебування я звичайно ж поїла, повеселилася, потанцювала і, не витримавши вже всього (нудно стало+головная боль+поздній година, коли починаєш нудьгувати по своїй улюбленій подушці), пішла. Часу було 22.30. Моя компашка з 4 чоловік залишилася ще на півгодини.

Следующим увечері мені подзвонив один молчел, з яким ми танцювали сповільнений танець. Про що ми говорили, я навіть не можу передати. Ні про що. При тому, що я не боюся пауз, на цей раз я їх заповнювала - посвоїй душевній “доброті”, оскільки відчувала, що хлопчик хвилюється, хоче поговорити, але втрачається і взагалі - він поняття (природно) не має, що я за фрукт. Ну неначебто ви подзвонили по будь-якому номеру і повинні були “протриматися” хвилин 20 - можете попасти на людину, з якою відразу порозумієтеся, а можете тик-мікатіся і нічого більшого. Тут другий варіант.

В середині розмови я запитала, звідки у нього мій телефон. Виявилось, що мої девченки дали і сказали, що я просива передати.

Как було справа по розповідях очевидців. Після того, як я сіла за стіл, він ще танцював з моїми девченкамі, потім намагався поспілкуватися з членами нашої компанії, як

Прочитала ту статтю з вищезазначеною назвою: Кава і сигарети знижують ризик хвороби Паркінсона. І ось думаю : Та невже?! Какято прямо реклама куріння! А ви як думаєте?
Читайте тут:
http://www.news.tut.kiev.ua/index.php?lang=1&part_id=200&item_id=34&article_id=9809&ito=881&itc=15

Ми змінюємося щодня.
Іногда щось нас мучить, ми просимо допомогти.
Получаєм цю допомогу, в результаті якої трохи (або досить сильно) міняємося.
Іногда з позитивними змінами ми втрачаємо щось важливе - щось спочатку своє, системообразующєє.
Хорошо, якщо мета дорожча за засіб.
А якщо немає?
Задавалі ви собі це питання, перш ніж звернутися за допомогою?

Як здолати це відчуття і завести хороших друзів?
Как у вас з’являлися друзі?
Билі у вас ситуації, коли, здавалося б, всі старі друзі наскучили?

Ще 3-4 роки тому, коли я закінчила технікум на модельєра і знала, що працювати в цій сфері не хочу і не буду, я робота чортзна-де. Мені здавалося що я стара, що я витрачаю кожну хвилину своєму життю і що я нікчемність. Адже я займалася не улюбленою справою. Я не працювала як художник.
Ето жахливо і страшно, коли щодня пролітає мимо тебе і немає віри в світле майбутнє.
І ось 3 роки тому я поступила в ще один вуз, я вчуся на художника кіно і ТБ. Я щаслива, я пишу маслом, я намагаюся робити заставки для ТБ, я вчуся.
Но ось годину тому, мій МЧ сказав мені, що теледизайном мені краще не займатися, що у мене немає потрібного рівня, що у мене взагалі немає рівня. Що максимум, що мені світить це поліграфія. А я не люблю логотипи і тому подібне немає, звичайно мені це цікаво, але все таки поліграфія декілька обмежена і одноманітна. Звичайно якщо це крута кантора, то вони багато чим займаються, але з МЧ ми говорили, просереднього класу РА, а адже там візитки і логотипи і тому подібне рекламні оголошення. Це мені здається нудним.
Но суть не в цьому. Я не відмовилася б від роботи.
Дело в тому, що ВІН в мене не вірить, вважає що у мене низький рівень!
Мне образливо до сліз, я плачу вже більше півгодини.
Я нікчемність, я нічого не можу.Лише писати маслом портрети і тому подібне Що в Теледизайн мені не місце!
Да, може я там і не працюватиму ніколи, але те що Я на його думку НІКОЛИ не доб’юся успіху в ційсфері мені дуже образливо і боляче.  И ось зараз, у мене відчуття, що я ніхто, що грошей немає, що я нічого не можу і головне Я НІКОМУ НЕ ПОТРІБНА!  Що моя праця не потрібна, що мій талант не потрібний, що я нуль і тягар. Я не хочу працювати в офісі і перекладати папірці з місця на  місце, я не хочу відповідати на дзвінки і писати якісь звіти. Я хочу займатися творчістю.
Но одна з найближчих мені людей, якій я довіряю, говорить мені, що у мене НЕМАЄ РІВНЯ, що яне зможу там працювати, що я взагалі зі своїм жодним рівнем ніде не зможу працювати. Але ВІН готовий мене забезпечувати (це просто смішно). Я відчуваю себе просто нікчемністю.
Я товста, мені 7 квітня 24 року, я вічний студент, немає роботи, немає грошей, немає подруг, я сиджу одна в порожній квартирі і під час ночі реву, від того, що я не знаю After Effects, PS, 3d Max і т.п програми.
Як бути? Як впоратися із страхом, що я нічого не зможу і не доб’юся?

Коли довкола тебе багато людей, і всі хочуть твоєї уваги, хтось допомозі, хтось просто увідіть, поговорити і таке інше, а у тебе навчання, робота, мотанія у справах, брак часу і обмеження його на найрідніших і ближчих, а всім щось потрібне і зарекомендовав себе чуйною і допомагаючою всім, вибравши професію психолога, раптом страшно починають набридати деякі зануди і думаєш : бліїн чому не жити, не радіти життям, що ви всі собі чте-то придумуєте - якісь проблеми ; а потім починаєш думати, хоч би вже відстали від тебе все, вреднічаєшь, намагаєшся сховатися, але не виходить,все дорівнює всім тебе щось треба,для всіх ти чудова …. І ось задумалася, а чи правильно я вибрала собі професію майбутню,еслі вже -мне набридає надлишок людей щось що хочуть від мене, радують лише діти ))

Дурна така ситуація, дорога вирішення якої знайти все ніяк не можу - надто багато емоцій і відсутня холоднокровність розуму…

Как, як можна побороти, усмеріть в собі ненависть, неприязнь, злість і тому подібне до конкретної людини? Ненависть, яка при згадка про цю людину X переходить всі розумні кордони, лише від одного упомінаня, аж до трясучки…

Глупо все це і якось дитячий, коли сам це перечитуєш, розумію, але сам что-то поробити нічого не можу, а щось робити треба, оскільки із-за цієї людини побічно (по суті, із-за мого відношення до нього) виникає безліч небажаних проблем..у сім’ї…

Ненавість зовсім не із стелі узята, але, якщо вдуматися, то не можна ж все життя так..особливо, коли це зачіпає внутрісімейні стосунки.

Обідно… :*( Але мій запалений розум відмовляється хладнокромно думати, дуже вже велика неприязнь..яку потрібно хоч якось погасити, що б не псувалоне мені, ні коханому мені людині настрою…

Я.