Особистісний ріст

Коли довкола тебе багато людей, і всі хочуть твоєї уваги, хтось допомозі, хтось просто увідіть, поговорити і таке інше, а у тебе навчання, робота, мотанія у справах, брак часу і обмеження його на найрідніших і ближчих, а всім щось потрібне і зарекомендовав себе чуйною і допомагаючою всім, вибравши професію психолога, раптом страшно починають набридати деякі зануди і думаєш : бліїн чому не жити, не радіти життям, що ви всі собі чте-то придумуєте - якісь проблеми ; а потім починаєш думати, хоч би вже відстали від тебе все, вреднічаєшь, намагаєшся сховатися, але не виходить,все дорівнює всім тебе щось треба,для всіх ти чудова …. І ось задумалася, а чи правильно я вибрала собі професію майбутню,еслі вже -мне набридає надлишок людей щось що хочуть від мене, радують лише діти ))

Дурна така ситуація, дорога вирішення якої знайти все ніяк не можу - надто багато емоцій і відсутня холоднокровність розуму…

Как, як можна побороти, усмеріть в собі ненависть, неприязнь, злість і тому подібне до конкретної людини? Ненависть, яка при згадка про цю людину X переходить всі розумні кордони, лише від одного упомінаня, аж до трясучки…

Глупо все це і якось дитячий, коли сам це перечитуєш, розумію, але сам что-то поробити нічого не можу, а щось робити треба, оскільки із-за цієї людини побічно (по суті, із-за мого відношення до нього) виникає безліч небажаних проблем..у сім’ї…

Ненавість зовсім не із стелі узята, але, якщо вдуматися, то не можна ж все життя так..особливо, коли це зачіпає внутрісімейні стосунки.

Обідно… :*( Але мій запалений розум відмовляється хладнокромно думати, дуже вже велика неприязнь..яку потрібно хоч якось погасити, що б не псувалоне мені, ні коханому мені людині настрою…

Я.

Річ у тому, що в стосунках з чоловіком, мені абсолютно щиро подобається про цього чоловіка піклуватися. Мені насправді в радість сходити за пивом-сигаретами, смачно нагодувати і пришити гудзик. І зовсім не подобається хитрувати, крутити голову, заставляти “мучитися”…
А всім відома істина, що чим більше любимо ми, тим менше люблять нас. І навпаки.
Следствіє: правильно - мені часто говорять, що краще за мене нікого не немає, що я ідеальна дружина, але… Абсолютно віриале, я до цих пір одна, за великим рахунком.
Делать-то що? Набридло вже

 Здравствуйте, я хочу взнати, чи може мені хто-небудь порадити як боротися із страхом метро? Наскільки я знаю цей досить поширений розлад, так що може є якісь відомі способи лікування?
 Я панічно боюся того, що вагон зупиниться в тунелі. Взагалі в метро, особливо в освітлених, широких місцях типа переходів і платформ мені зовсім не страшно. Але лише я сідаю у вагон і в’їжджаю в тунель я відчуваю себя  у пастці. В принципі, поки він їде, терпимо. Тобто такий легкий страх присутній, т до. завжди є вірогідність того, що вагон загальмує і зупиниться. Якщо ж це відбувається насправді, і навіть якщо вагон просто пригальмовує, то на мене навалюється абсолютно неконтрольована паніка. Серце б’ється, руки-ноги тремтять, таке відчуття, що якщо вагон простоїть більше 2-х хвилин мені просто кінець. Я цього вобщем соромлюся, т до пояснити це людям, які не випробовують нічого схожого неможливо. Наметро я із за цього їжджу украй рідко, але у великих містах часто буває нужда швидко попасти у віддалений район, і мені нічого не залишається, як лізти в ненависну підземку. 
 Раньше, років до 22 я цього не випробовувала, але вже 8 років приблизно я страждаю цією проблемою. Знаю, що теоретично немає іншого способу нейтралізувати фобію, окрім як їздити на метро як можна частіше, але у мене відчуття, що я ризикую життям (можливо помилкове) Пам’ятаю, що коли вчилася в школі навіть любила те моменти, коли вагон зупинявся в тунелі, тому, що можна було спокійно почитати ще декілька хвилин книгу.
 Потом я їздила до Керчі, де ймовірно і заробила цей страх. Якщо хто знає, там є знамениті катакомби, в яких ховалояF місцеве населення від німців, і безліч людей там загинула. Ми захотіли спуститися туди на екскурсію, і коли стали спускатися в катакомби, і за нами закрили двері, я вперше відчула паніку. Причому таку сильну, що отказалась спускатися і попросила випустити мене. Екскурсовод запитала мене чи не боюся я їздити в метро. Я сказала немає. Після чого через деякий час повернувшись в місто виявила у себе вищезгадані симптоми. І живу з ними вже багато років.
 Спасибо всім, хто не полінується відповісти.
 

Хочу, хочу, хочу або не хочу нічого! Те, що причина страждань людських страждань бажання дуже добре стає зрозуміло з притчі про принца Сиддхарте Гаутаме Шакьямуні, він же Будда, називайте, як більше подобатися, він не повинен обідіться, ну, вірогідно.) Будучи від народження принцом, мешкаючи в замку, Сиддхарта був оточений турботою і опікою зі всіх, мислимих і не дуже, сторін. Але і така опіка не всесильна, та і набридає порій до остраху, складно буває змиритися з тим, що вас щодня з ложечки годують. Тому або по якійсь іншій причині, у возрасте  29 років, принц покинув палац і вирішив світ навколишній поглянути. Сказати, що картина з’явилася йому, після його царських спокоїв, не радісна, значить, нічого не сказати, принц Гаутама побачив, що життя простих людей сповнене стражданням і причину цього самого страждання він відшукав досить скоро, наріжний камінь сього, людства, що обрушилося на голову, несчастья - це бажання.
 А зараз, ось представте, хочете ви собі придбати ярославський Шинник. Що? Не хочете Шинник? А що хочете? Манчестер-Юнайтед хочете? Ну, хай буде манчестер, тим більше що він Юнайдет. Прямо спите і бачите цей футбольний клуб, у себе на клумбі, біля хмарочоса в якому проживаєте. А зарплати все на нього не хапає і не хапає. Суцільні розлади, горе, та і годі, світло не миле, життя без нього порожнє і безглузде. Самий час впетлю або до дохтору, раптом у нього гільйотина завалялася. Є у мене тут ще один варіант, трохи краще, напевно, буде - «нічого не хочу, нічого не радує». Вам так не здається? Що? Зовсім не здається? Теж треба сказати, варіантец ще той, хронічною втомою і доFресією віє від нього.Буває, навіть жити не дуже хочеться, набридло їй богові. Звичайно, якщо затримати дихання, секунди на 50, бажання дихати у нас, звідки ні візьмися, з’явиться, ось тільки справі такими бажаннями не допоможеш, та і спасибіза нього потрібно тілу говорити, воно нам рідко бреше, на відміну від свідомості, яка бреше нам частенько і робить це з властивим йому блиском і доказетльной базою, правдиво виходить так, що чудуєшся.

Загалом треба щось з цими бажаннями робити, адже а то саме вони до депресії і інших нехороших розладів підбивають нашу підсвідомість. Перший кроком буде чесність, ні з ким-небудь, а саме з самим собою. Розібратися зі своїми бажаннями, нам допоможе такий магічний предметяк дзеркало, якщо ви раптом заплуталися у ваших бажаннях, то самий час внести до них ясність, а саме істинність, наші бажання заповнює безліч лушпиння, неіснуючі зв’язки між речами і потребами, якими нас напихає ЗМІ, друзі, родичі, та і взагалі – хто і що завгодно, та і самі ми частенько себе цими зв’язками напихаємо, так що лаяти останніх теж не будемо. Техніка. Сядьте перед дзеркалом і спробуйте у себе запитати – «Що я хочу насправді?». Приділите самому дорогому, що у вас є, тобто самим собі, трохи часу, щоб зрозуміти свою загадкову душу, відповідайте на питання тим, що вам першим приходить в голову, рівно стільки разів відповідайте і ставте питання, стільки, скільки порахуєте потрібним, витрачати все життя на сю корисну справу, все ж, не раджу. Хай ця техніка відкриє вам трохи більше про ваші бажання, чим ви знали до цього. Можливо, вам не так вже і потрібний Манчестер-Юнайтед? Що? Все одно потрібний? Ну гаразд. Тема бажань многогранна і тому я до неї повертатимуся ще безліч разів, кожного разу прагнучи освітити якийсь новий аспект. До роздуму: - чи Не страждаємо ми лише тому, що страждаємо? 

не хапає відчуттів. ніби то сиджу в невидимій капсулі, яка розмиває, фільтрує вхідну інформацію. не можу сказати точно де болить, де холодно або гаряче. можу назвати лише область тіла. хочеться деталей, а їх немає.

пью вітаміни, їм овочі-фрукти.. гуляю на свіжому повітрі. все нете(

есть способи прориву?

//upd// питання закрите. дякую всім велике за допомогу. мабуть, дійсно, мозок був зайнятий чимось і йому було не дпро нюансів.

Давно хотіла написати ось які особисті спостереження.

Вела я спостереження за різними матусями (у тому числі і за своєю). На мій погляд, багато хто з сучасних мам робить одну велику помилку у вихованні дітей. І ось яку.

1) Приклад з власного життя. Коли я, вже знаходячись в більш-менш свідомому віці, намагалася щось приготувати, або попрати, мама спочатку начебто погоджувалася, а потім говорила: “Ой, гаразд, піди, ти всеробиш повільно - давай я сама. МЕНІ ТАК ПРОСТІШЕ!” А коли я робила щось сама, наприклад, готувала щось або стирала, якщо вона взнавала, це був великий скандал - не дай бог якщо я ще і зіпсувала річ (досвіду-то жодного).

2) Приклад з життя друга. У нього з сетрой різниця 15 років - зараз сестрі 8. У Росії він не живе, але, приїжджає додому інколи, а тому розповів мені, як спостерігав ось яку картину. Його мати лаяла свою дочку (його молодшу сестру) - “куди йдеш, тут же брудно”, “оходи калюжі, не топай по ним”. А коли прийшли додому і дівчинка попросила попрати її чи то хусточку, чи то якусь частину костюма, мати сказала ту ж саму фразу - “йди грай, я сама поперу - МЕНІ ТАК ПРОСТІШЕ”. А на зауваження сина - “навіщо ти на неї кричиш? хай вона ізвозюкаєтся в калюжі, прийде брудна, ти їй даси тазок, мило, хай стирає - по-перше, їй буде цікаво і ти її займеш, по-друге, вона зрозуміє, що це не так просто, і розумітиме, ЧОМУ не можна ходити по калюжах, по-третє, когда підросте, у неї вже буде якийсь досвід в цій справі”. Відповідь була такою: “Ага! Щазззз прямий. Вона тут 3 години возитися буде, наллє на підлогу води, нічого не попере, а мені за нею прибирай - це скільки ж я часу втрачу! Мені легко самою1″

3) І останній приклад знову ж таки з власного життя. Коли я була маленькою, мама з папою довго сперечалися з приводу того, чи варто давати нам з сестрою доручення купувати хліб. Папа був за те, щоб нам давали 10 рублів кожного тижня, а ми на них покупачи чорний і білий хліб, тобто, нашим завданням було стежити, щоб він не закінчився. А здачу за праці залишали собі (це десь 30 коп. - якраз вистачило б на морозиво!) А мама була різко проти, аргументуючи це так: “вони ж маленькі! А раптом забудуть - це що ж, мені за хлібом бігти? Ну вже немає - я краще сама куплю”.

А в результаті до чого це привело - в підлітковому віці моя мама стала мене звинувачувати в тому, що я нічого не роблю і нічого робити не хочу. “Он, поглянь, Світлоа аж з 6ого класу мамі допомагає - навіть фарш прокрутити може - а ти нічого не робиш”. А я взагалі не розуміла, в чому мене звинувачують. Звинувачувала вона ще і в тому, що вона все робить одна, і ніхто їй не допомагає.

А ось якщо розібратися в цьому, то, по суті, винна в цьому вона сама. Ось якби в дитинстві ми з сестрою пару разів забули б купити хліби, ми б зрозуміли, що із-за нас вся сім’я виявилася без бутербродів, нам би стало соромно, а це розвивало б в нас відповідальність, та і заразом пріучало до праці. А ось це ось мамашинськоє “МЕНІ ТАК ПРОСТІШЕ” привело до того, що з мене до 15 років виросло безвідповідальне створення, що абсолютно не розуміє, чому її звинувачують в тому, чого воно ніколи не робило. Дійсно, мене звинувачували в тому, що я не можу навіть обід приготувати, а я не розуміла, чому я це повинна робити (завжди робила мама), та я і не знала, як (”я сама краще приготую, а то ти продукти перепсуєш”).

Так що пишу цю історію і закликаю батьків до того, чтоби вони не боялися проявів самостійності у своїх дітей. А то з них виростуть ледачі створення, здатні лише споживати. Мені повезло лише в тому, що я обожнюю вести домашнє господарство, але готувати мене учив муж. Все, що я в 20 років могла зробити - це лише приготувати яєчню. Не доводите совіх дітей до такого, ради Бога! Я до сих з собою борюся, і хочу сказати, що дуже нелегко дається ця боротьба!

Желаю всім успіхи.

В якомусь сенсі Юнга і його послідовників можна порівняти з представниками сучасної фізики(Гейзенберг, Ейнштейн, Хоукинг і ін.) І ось чому. І ті та інші залишаються в рамках загальної парадигми сучасної науки(очевидно безглуздою) яку можна умовно охарактеризувати як “позітівістсько-прогрессистсько-емпірічеськую”(яка в Юнга і його послідовників виявляється як психологізм, антропоцентризм, еволюціонізм і, частково історизм). Іті та інші доходять до її кордонів, і впадають в якусь кризу.
Вот наприклад Юнг пише:
«Битіє реально лише тоді, коли воно кимось усвідомлюється. Ось чому Творець потребує свідомої людини, навіть якщо за допомогою несвідомого і хотів уберегти його від перетворення в свідома істота…Всякий, хто пізнає Бога, у відомому сенсі творить його..”
Явная нісенітниця для людини традиційного (тобто правильного погляду), що дотримується,
Правільним твердженням є з точностью зворотне -всякий хто пізнає Бога у відомому сенсі творить СЕБЕ”.Вообще можна використовувати з певною користю емпіричний матеріал накопичений Юнгом і його колегами якщо розглядати його діаметрально протилежною, тобто Теоцентрічеськой, антіпрогрессистськой і антігуманістськой перспективі. У представниках же школи глибинної психології я поза сумнівом бачу провідників “сучасного” тобто помилкового і руйнівного погляду на світ.Ось наприклад пасаж юнгианца Едінгера,которий,на мій взглотрута, демонструє розуміння проблеми, но  З ТОЧНІСТЮ ДО НАВПАКИ:”… На основі знання про несвідомий розуміння традиційного образу Бога розширилося. Зазвичай Бог зображався всемогутнім і всезнаючим.

Здрастуйте, дорогі самі собі психологи! :)) У мене така проблема: полгода назад я влаштувалася на роботу, пов’язану з тим, що треба приходити у фірму і набудовувати там бухгалтерську програму. З тих пір, почалося: спочатку поступово, а потім все більше і більше мене стали мучити всілякі страхи, починаючи з того, що я вранці просплю на роботу і закінчуючи тим, що на голову впаде метеорит. Останнім часом все це настільки загострилося, що я вже знаходжусяу безперервній тривозі, стало мучити безсоння. При цьому я отупіла до неможливості: коли у клієнта не працює та або інша функція програми і дивлюся в текст програми, щоб розібратися в чому справа і НІЧОГО НЕ РОЗУМІЮ!!! Неначе програма написана ієрогліфами, або взагалі на інопланетній мові. Дуже знизилася самооцінка, буквально впала в мінус. я постійно себе за щось докоряю і так далі Хоча і намагаюся відразу перемкнутися, а потім знову себе ловлю на тому, що знову напад ненависті до себе. Ще плюсом до всього у мене стали вискакувати прищі, спочатку (у вересні) один-два, до сьогоднішнього дня мені ставлять вугрову хворобу. Мені здається це теж якось зв’язано. У довершенні всього шеф вчора мене повідомив: “клієнти на Вас скаржаться, говорять що Ви замкнута. Не треба відноситься до них як до ворогів”, ну і тому подібне Хоча з багатьма клієнтами у мене відмінні стосунки і я ні до кого не відношуся як до ворогів. Дорогі спільники, що мені робити? До якого фахівця мені звернутися, може пора вже до психиаткричу? :)) А може мені можна як так допомогти, заочно?